Якщо сьогодні в Україні відкрити десять сайтів із позначкою «соціальне підприємство», можна побачити десять абсолютно різних моделей. Швейна майстерня, що працевлаштовує людей з інвалідністю. Кав’ярня, яка передає частину прибутку притулку для тварин. Виробництво, створене ветеранами. Громадська організація з власною крамницею. Усі вони можуть називати себе соціальними підприємствами — і формально ніхто не заперечить.
У цьому й виклик. Під одним терміном опинилися різні моделі, які мають різні цілі, способи роботи та організаційні форми. Через це поняття «соціальне підприємництво» часто використовується інтуїтивно і кожен може вкладати в нього власний зміст.
Найчастіше соціальне підприємство пояснюють через просту ідею: воно заробляє гроші не для того, щоб максимізувати прибуток і розділити його між засновниками, а щоб на постійній основі вирішувати конкретну суспільну проблему. Соціальне підприємство продає товари або послуги, шукає клієнтів, конкурує на ринку і несе ті самі ризики, що й будь-який інший бізнес. А його соціальна місія вбудована в саму бізнес-модель роботи підприємства. Саме тому соціальне підприємництво не варто сприймати як проміжний варіант між бізнесом і благодійністю. Його також не слід плутати з корпоративною соціальною відповідальністю бізнесу (так званим КСВ). Це особлива модель підприємництва, у якій фінансова стійкість і суспільна користь взаємно підсилюють одна одну. Це ключовий критерій, але він не єдиний.
В українському законодавстві соціальне підприємництво досі не має окремого статусу. Перші спроби врегулювати цю сферу з’явилися понад десять років тому. Законопроєкт про соціальні підприємства, зареєстрований у Верховній Раді у 2012 році, вже наступного року рекомендували відхилити через низку концептуальних недоліків. Пізніше були інші ініціативи, але жодна не завершилася ухваленням закону.
У результаті термін залишається відкритим для різних трактувань. Для когось соціальне підприємство — це бізнес, який створює робочі місця для людей із вразливих груп. Для когось — будь-яка компанія, що підтримує благодійність. Для когось — громадська організація, яка продає власну продукцію чи послуги. Усі ці моделі можуть створювати соціальну цінність, але не всі вони обовʼязково є соціальними підприємствами.
Саме тому в міжнародній практиці дедалі частіше звертаються не до окремих прикладів, а до критеріїв. Один із найвідоміших підходів запропонувала Європейська дослідницька мережа EMES, на яку часто посилаються в академічних роботах і практичних дослідженнях соціального підприємництва. Вона пропонує дивитися на цей термін через три виміри: економічний, соціальний та управлінський.
Економічний означає реальну господарську/підприємницьку діяльність і готовність нести фінансовий ризик. Соціальний — наявність суспільної мети, заради якої працює організація. Управлінський — обмеження на розподіл прибутку та пріоритет місії над максимізацією доходу власників. Жоден із цих критеріїв окремо не робить підприємство соціальним. Важлива саме їхня комбінація.
Подібного підходу дотримується й Європейська Комісія. Вона наголошує, що соціальне підприємство вирізняється не лише своєю суспільною метою, а й тим, як воно працює: прибуток переважно спрямовується на розвиток місії, а модель управління ґрунтується на демократичних або партисипативних принципах і враховує інтереси різних зацікавлених сторін.
Для України ця дискусія має не лише теоретичне значення з огляду на велику кількість вразливих груп. Станом на кінець 2025 року в Україні налічувалося близько 3,7 мільйона внутрішньо переміщених осіб. До цього додаються ветерани, люди з набутою чи вродженою інвалідністю, родини, які втратили роботу або були змушені починати життя заново в новій громаді. Соціальна підтримка залишається необхідною. Але сама по собі вона не вирішує питання економічної інтеграції. Людям потрібні не лише виплати чи гуманітарна допомога, а можливість працювати, заробляти і будувати довгострокові плани. Саме тому до соціального підприємництва сьогодні дедалі частіше придивляються не лише громадські організації чи донори, а й муніципалітети та бізнес, адже воно є дієвим інструментом інтеграції вразливих груп на ринок праці. Воно також сприяє розвитку громад, створенню нових моделей надання соціальних послуг, розвитку місцевої економіки, підтримці екологічних ініціатив та пошуку інноваційних відповідей на суспільні виклики.Є й інший чинник. У Європі компанії поступово переходять до нових стандартів звітності щодо соціального та екологічного впливу. Це впливає на ланцюги постачання, партнерства та доступ до фінансування. Питання соціального впливу перестає бути лише питанням репутації. Для багатьох компаній воно стає частиною економічної стратегії.
Тому соціальне підприємство — це не благодійність, яка навчилася заробляти гроші. І не громадська організація, яка відкрила кав’ярню. Це бізнес, який від самого початку відповідає на два запитання одночасно: як бути фінансово життєздатним і яку суспільну проблему він покликаний вирішувати.
Можливо, саме тому сьогодні соціальне підприємництво дедалі частіше сприймають не як нішевий напрям чи модну тенденцію, а як одну з відповідей на виклики сучасної економіки. І хоча в Україні це поняття ще не має законодавчого визначення, воно вже стало важливою частиною дискусії про те, якою може бути економіка, що створює не лише прибуток, а й суспільну цінність.